Ми будем довго пам’ятати і вам забути не дамо

 

Ведуча. Щороку,  15 лютого, на велике православне свято – Стрітення - збираються разом ветерани війни в Афганістані, щоб вшанувати пам’ять полеглих земляків, згадати бойових побратимів, поспілкуватися. За традицією, цього дня запалюють свічку пам’яті в оселях загиблих.

Ведучий. Війна в Афганістані, що тривала майже 10 років, забрала біля 14 тисяч молодих, квітучих життів, більше трьохсот матерів і донині чекають дітей, яких офіційно оголошено безвісти зниклими, - такою є невблаганна статистика.

Ведуча.Ми живемо зовсім в інший час. Але потрібно пам’ятати, що від кожного з нас залежить те, яким буде сьогодення, що принесе майбуття.

Ведучий. Сьогодні ми з вами дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Мені дуже хочеться, щоб поезії, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі — це війна. Ми повинні пам'ятати тих, хто її пережив, тих, хто не дожив, не доспівав, недокохав.

Ведуча.Що ми знаємо про афганську війну? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр. Будь-яка війна у цифрах — це страшно й моторошно.

Ведучий. 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Амударью, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся: 9511 убитих у боях, 2386 померлих від ран, 817 — від хвороб, 1739 — чиї життя забрали аварії і катастрофи. І для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. У цій війні загинуло більше 15 тисяч наших солдатів, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон.

1-й учень. Афганістан — це держава, що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 млн. чоловік, з них 8 млн. — афганці, а решта — таджики, туркмени, узбеки, хазарейці.

Де середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.

Афганістан — це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7—8 тисяч метрів. 86 тисяч чоловік населення проживають з аулах, у злиднях. 3 млн. чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.

У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою.

2-й учень. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихварської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право афганським жінкам зняти паранджу.

У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал, бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися й руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони «маджахетів» («борців за віру»). У країні спалахнула громадянська війна.

3-й учень. Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, ко­ли доступнішою стає засекречена інформація.

Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, про яку ми тільки що говорили. У результаті цього у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов'язувався переозброїти афганську армію.

27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликала стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984—1985 роки.

Для них та 10-річна війна, яка була і залишається своею, закінчилась, не маючи початку… І не тільки для них. Про це заговорили лише через роки.

Ведучий. Нашим солдатам говорили, що вони ви інтернаціональний обов'язок, тобто захищають братній народ.

Ведуча.І вони, сліпо обдурені, «наводили лад» у тій країні «вогнем і мечем».

Ведучий. Вони вірили і думали, що продовжують подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі ж обов'язки в Іспанії, Угорщині, Чехії...

Ведуча.Афган плював їм кулями в обличчя. Брудна підступна війна... За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім'я якої мети загинули десятки тисяч юнаків?.. Ті, що на місцях їх демобілізували хлопців, виконуючи секретні вказівки, потім казали, що «ми вас туди не направляли». Тоді хто? Брежнєв, Андропов чи інші компартійні вожді?.. Так, вони. Тодішня система взагалі.

Учениця. А для тих, переважно селянських і робітничих дітей, які справді вважали, що виконують «священний» інтернаціональний обов'язок, для них, що виросли у країні черг, Афганістан — це черга за вінками з хвої. Хто останній за смертю?

І затужили, заридали матері, затужила вся Україна? «Мамо, я не хотів і не думав повертатись додому чорною стрічкою на свій портрет, буйним кленом біля нашої хати. Простіть мене, рідна».

А для живих війна продовжувалась, дорога знову звала туди, у сиві гори, які ставали вищими від могил героїв.

Учень. «За мусульманським звичаєм, наприклад, коли гине кревний або вояка, — вони не плачуть, не волають, не клянуть, не уповають на Бога, а навпаки, мовчки дивляться і в думках своїх просять Аллаха помститися ворогові.»

Ведуча. І не тільки синів у матерів забирала війна, ай забирала батьків у дітей. Діти чекали батьків, бо мами їм обіцяли, що вони повернуться додому. А поки не було тата, вони розмовляли з портретами.

Учениця.

Літо проминуло, і пройшла зима,

А тебе, наш любий, все нема й нема.

Може заблукав ти, чи поліг в бою,

Ставши враз зорею у чужім краю?

Пролетіли роки, весни відцвіли,

Ми тебе, наш татку, так і не знайшли.

Лиш про тебе згадка — фронтові листи,

У яких і досі ще воюєш ти.

Ведуча.. Не повернувся чийсь батько, не повернувся чийсь син, але рідні продовжують чекати звістки. Особливо чекає мама. І пише сину листи.

Учень. Посміхнувся поштар винувато,

Що сказати мені — він не знає

Не приніс знов листа від солдата,

Адже знає, що так я чекаю.

Ти пиши мені, синку, частіше

Хай дорослий, — мені ти дитина,

Повертайся додому скоріше,

Дорогенький, хороший мій сину.

Мені часто ти снишся ночами,

А прокинусь — тебе вже не бачу.

Подивлюсь на портрет твій і часто,

Щоб ніхто не помітив, я плачу.

Знаєш, сину, мені 38,

Я бадьора, зовсім не хворію.

Все гаразд у нас дома, та тільки

Я чомусь, мій хороший, сивію.

Я думками, синочку, з тобою,

Ти пиши, щоб душа не боліла,

Щоб діждалась тебе молодою

І чорнява була, а не біла.

 

Ведучий. А сини у перервах між боями знаходили час і писали додому такі довгождані листи.

Ведуча.Важко доводилося солдатам. Вибирали вихідні позиції, розставляли пости. І не було нічого милішого в світі для них, як перепочинок із дрімотою. Простягаєш ноги, хоч і у взуванні, з мокрими смердючими шкарпетками, — і колискової не треба.

Учениця. «Сам вигадував собі кольоровий сон примруживши очі, і малював себе під розквітлою черешнею на свіжоскошеному сіні. Навіть було відчуття того ж запаху, жмикання весняних хрущів, лоскоту вовняної джерги (ковдра із овечої шерсті), якої вкрила мене мати, бо видався прохолодний ранок розганяючи по подвір'ю когутню, щоб, співаючи, не розбудили мене. Та якийсь дивний шурхіт та дим наче перебивають мені сон про солодкий цвіт вишні…

Прокинувся, машинально стиснув автомат, оглядаючись довкола. Ні, це не вишневий цвіт, і не на сіні я. Це розсіюється сірий туман. Сіроголуба завіса, мов дим, хмарками застигла над оскаленим хребтом Гіндукуша. Світанок в горах проходить поволі і довго. Насторожена тиша наганяє тривогу. Кам'яна прохолода проймає наскрізь і будить кожну клітину...»

Учень.

А, може, правда, — сон це?

На землю впало сонце

І обсмалило чуба.

Німіють спраглі губи.

І обсипає жаром...

Боєць на ношах марить.

Учениця.

Затис руками хлопець рану,

А кров між пальцями біжить.

Мені вмирати рано, рано,

Я хочу жити, жити, жить...

І до кінця він сподівався,

Але йому не повезло.

Ні болю й страху не було...

Він помер, лиш здивувався...

Ведучий. Дорогою ціною розплачувались наші юнаки за все. А ціною було життя. І понесли чорні птахи смерті похоронки в Україну.

Учениця.

У рамочці — весняне фото.

Це він — її єдиний син...

Вже п’ята осінь біля плоту

Злітає листям з горобин.

Син вже до неї не вернеться,

Не відведе з очей туман.

Неначе рана біля серця,

Той вічний біль — Афганістан.

У рамочці — привітне фото

І запізнілі ордени.

Та матері німу скорботу

Вже не розрадять і вони.

Слова утіхи... Де їм взяться,

Коли печаль — не день, не рік...

Було йому лиш 19

І так залишиться навік.

Як серце матері зігріти?

Як висушить той крик слізьми?..

У неї був на білім світі

Всього один-єдиний син.

Ведуча. Солдати гинуть. І кожна смерть страшна. А як страшно, коли не хочеться помирати у 18— 19 років, коли ще тільки починаєш жити.

Ведучий. Боляче, коли у мирний час помирають колишні воїни, які пережили страхіття війни. Вижили там, а зараз життя до них не милосердне.

Учениця. І поки на Землі існують гарячі точки, і поки порушується біблійна заповідь «Не вбивай!», ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть — сіється смерть.

Ведуча. Хочу сьогодні згадати і про поетів-афганців. Василь Слапчук... Його поезії я використані  у  нашій  тематичній  лінійці. Доля хоч трохи, але мило­сердна до нього, бо залишила живим. Зараз він. мешкає у місті Луцьку. З війни повернувся інвалідом.
Наші  односельчани також  приймали  участь в Афганській  війні:  Терновик Василь, Курило  Ігор, Данчук Володимир і щасливо  повернулися  до своїх  домівок.

Ведучий. Воїни-афганці... Ми тепер називаємо їх по-різному: інтернаціоналісти, окупанти. Ми називаємо цю війну помилковою. Ми розумні заднім числом.

Ведуча.Можна переосмислити все, але є вічні моральні цінності, які не підвладні часу.

Ведучий. Більше 50 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна — остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.

Ведуча.Давайте ж і ми з вами будемо пам'ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває й досі. У спогадах, снах, у думках. Вони цього заслуговують.

Ведучий. Хай буде есе, що має бути

І тихі радощі життя,

І слів чужих важке каміння...

Мені не треба співчуття.

Мені потрібне розуміння.

Так, ми повинні розуміти їх.